Лабораторна робота №5
1) Яку площу займає сад бузку?
Проща Саду бузків становить 2,45 га.
2) Скільки видів бузку представлено в колекції?
Нині колекція бузків Національного ботанічного саду складає 21 вид (з 28 існуючих в природі), близько 90 сортів та більше ніж 90 декоративних гібридів селекції НБС. Загальна кількість кущів сірінгарію становить близько 1500.
Рідкісні рослини флори України ( на сайті http://www.nbg.kiev.ua/ukr.)
На ділянці зростає 150 видів рідкісних і зникаючих рослин, 100 з яких занесено до Червоної книги України. Основний напрямок досліджень – вивчення онтогенезу, зокрема репродуктивного процесу, питань прискореного вегетативного і насіннєвого розмноження. Значна увага приділяється репатріації рослин в природні умови для відновлення порушених популяцій до нормального стану.
Недалеко від Алушти височіє гірський масив Чатир-Даг. Він займає п'яте місце в Криму за висотою - 1527м. Нижнє плато Чатир-Дага вкрито карстовими порожнинами, на якому нараховується близько 150 печер. Печери поділяються на горизонтальні та вертикальні - шахти-колодязі (їх більшість - 127!). По назвах печер неважко здогадатися яка це саме, бо зазвичай вони мають тюркське ім'я з додаванням слів "Коба"(горизонтальна) або "Хосар" (колодязь).
Дві печери Криму входять до п'ятірки найкрасивіших печер світу. Це "Мармурова" та Еміне-Баір-Хосар (перекладається як дуб на горі).
На сьогодні це сама відома печера Криму. А от відкрита вона порівняно
недавно. В 1987 р. спелеологами біля двох печер Бінбаш-Коба та
Суук-Коба була відкрита порожнина, унікальна по своїй красі, зі
складними системами залів та галерей. Надали вони цій печері, що
знаходиться на висоті 920 м , гарне ім'я - Мармурова. Відкриття печери
зберігалося в таємниці. Далі ми опису інших печер ми зрозуміємо чому. В
1988 р створюється спеціальний спелеологічний клуб "Онікс-тур". За два
роки від відкриття печери проводилася унікальна робота (дослідження,
розробка маршрутів, електрифікація і внутрішнє оздоблення - поручні,
сходи, стежки), яка дозволила відкрити печеру для туристів як повністю
оздоблений туристично-музейний комплекс.
Туристичний маршрут по Мармуровій печері складає півтора кілометри (на порівняння довжина всіх досліджених залів складає більше ніж 2 км). Там знаходиться самий великий зал з всіх залів печер Криму - зал Перебудови- висота його 27 м(приблизно 9поверховий будинок). Є декілька маршрутів - пізнавально-оглядовий та екстрім. В першому ви групою проходите за екскурсоводом оглядаєте декілька залів, звертаєте увагу на дивовижні сталактити та намагаєтесь вгадати їх назви , для другого - екзотичного - вам потрібно спеціальне оснащення, тому що екскурсія буде проходити по необладнаним нижнім галереям печери.
В печері знайдено кістки доісторичних тварин, які попадали в лабіринт, а також різної біофлори.
Мармурова печера - одна з найгарніших, в 1992р. була прийнята в Міжнародну асоціацію обладнаних печер.
1) Яку площу займає сад бузку?
Проща Саду бузків становить 2,45 га.
2) Скільки видів бузку представлено в колекції?
Нині колекція бузків Національного ботанічного саду складає 21 вид (з 28 існуючих в природі), близько 90 сортів та більше ніж 90 декоративних гібридів селекції НБС. Загальна кількість кущів сірінгарію становить близько 1500.
Рідкісні рослини флори України ( на сайті http://www.nbg.kiev.ua/ukr.)
На ділянці зростає 150 видів рідкісних і зникаючих рослин, 100 з яких занесено до Червоної книги України. Основний напрямок досліджень – вивчення онтогенезу, зокрема репродуктивного процесу, питань прискореного вегетативного і насіннєвого розмноження. Значна увага приділяється репатріації рослин в природні умови для відновлення порушених популяцій до нормального стану.
Кримські печери
Всього в Криму нараховується приблизно 877 різних карстових порожнин - колодязі, печери, шахти. Карст - від назви вапняного плато Карс в Хорватії, називається інтенсивний процес розчинення гірських порід атмосферними та текучими водами, в результаті цього процесу утворюються порожнини. Червона печера є самою найдовшою в Криму - 16 км, а самою глибокою є шахта Солдатська- 517м.Недалеко від Алушти височіє гірський масив Чатир-Даг. Він займає п'яте місце в Криму за висотою - 1527м. Нижнє плато Чатир-Дага вкрито карстовими порожнинами, на якому нараховується близько 150 печер. Печери поділяються на горизонтальні та вертикальні - шахти-колодязі (їх більшість - 127!). По назвах печер неважко здогадатися яка це саме, бо зазвичай вони мають тюркське ім'я з додаванням слів "Коба"(горизонтальна) або "Хосар" (колодязь).
Дві печери Криму входять до п'ятірки найкрасивіших печер світу. Це "Мармурова" та Еміне-Баір-Хосар (перекладається як дуб на горі).
Мармурова
На сьогодні це сама відома печера Криму. А от відкрита вона порівняно
недавно. В 1987 р. спелеологами біля двох печер Бінбаш-Коба та
Суук-Коба була відкрита порожнина, унікальна по своїй красі, зі
складними системами залів та галерей. Надали вони цій печері, що
знаходиться на висоті 920 м , гарне ім'я - Мармурова. Відкриття печери
зберігалося в таємниці. Далі ми опису інших печер ми зрозуміємо чому. В
1988 р створюється спеціальний спелеологічний клуб "Онікс-тур". За два
роки від відкриття печери проводилася унікальна робота (дослідження,
розробка маршрутів, електрифікація і внутрішнє оздоблення - поручні,
сходи, стежки), яка дозволила відкрити печеру для туристів як повністю
оздоблений туристично-музейний комплекс.
Туристичний маршрут по Мармуровій печері складає півтора кілометри (на порівняння довжина всіх досліджених залів складає більше ніж 2 км). Там знаходиться самий великий зал з всіх залів печер Криму - зал Перебудови- висота його 27 м(приблизно 9поверховий будинок). Є декілька маршрутів - пізнавально-оглядовий та екстрім. В першому ви групою проходите за екскурсоводом оглядаєте декілька залів, звертаєте увагу на дивовижні сталактити та намагаєтесь вгадати їх назви , для другого - екзотичного - вам потрібно спеціальне оснащення, тому що екскурсія буде проходити по необладнаним нижнім галереям печери.
В печері знайдено кістки доісторичних тварин, які попадали в лабіринт, а також різної біофлори.
Мармурова печера - одна з найгарніших, в 1992р. була прийнята в Міжнародну асоціацію обладнаних печер.
Еміне-Баір-Хосар
Довжина печери 1460м, глибина 185м. Відкрита для туристів не так вже і
давно. Печера має форму колодязя, тому проникнення в неї було важкувате.
Вхід був 16 метровий колодязь діаметрів 8 метрів. В 1994р був зроблений
спеціальний 12 метровий горизонтальний тунель, який дозволяє відвідати
зали печери. В 1999р. був відкритий маршрут по верхніх залах, в яких
туристи могли оглянути підземне озеро з кришталево чистою прозорою як
повітря водою та відомим "Залом ідолів". Сто мільйонів років тому тут
була підземна ріка, яка утворила порожнину, а землетруси відкрили її на
поверхню землі. Через велику дірку в глибину печери попадали мамонти,
ведмеді, носороги, про що свідчать їх знайдені кістки. В печері є
кімната-музей де можна познайомитися з екземплярами, власникам яких не
пощастило попасти в печеру багато тисячоліть тому.
Пару місяців тому було офіційно відкрито для туристів два нових зали "Течкемет" и "Скарбниця", які раніше були закриті через їх важкодоступність. Назва печери перекладається як Еміне-дуб, Баір- гора. Але з печерою пов'язана романтична-легенда.
"В давнину жил в цих місцях їх господар - багатий баір. Сподобалася йому молода дівчина Еміне. Вирішив він з нею одружитися, але не хотіла вона за нього йти заміж. Силою вговорював він її, жити не давав. Вирвалася з його рук красуня, побігла і пригнула в колодязь, а баір не замислюючись за нею. Так вони обоє ї загинули." Тут можна продовжити легенду, бо людських кісток тут не було знайдено, щось наприклад так - "бігла Еміне по коридорам печерним наздоганяв її ,а вона каже: "краще перетворитися в стовп соляний ніж бути твоєю" І зробилася одним з сталактитів, довго шукав баір її серед них, поки сам не зробився стовпом".
Пару місяців тому було офіційно відкрито для туристів два нових зали "Течкемет" и "Скарбниця", які раніше були закриті через їх важкодоступність. Назва печери перекладається як Еміне-дуб, Баір- гора. Але з печерою пов'язана романтична-легенда.
"В давнину жил в цих місцях їх господар - багатий баір. Сподобалася йому молода дівчина Еміне. Вирішив він з нею одружитися, але не хотіла вона за нього йти заміж. Силою вговорював він її, жити не давав. Вирвалася з його рук красуня, побігла і пригнула в колодязь, а баір не замислюючись за нею. Так вони обоє ї загинули." Тут можна продовжити легенду, бо людських кісток тут не було знайдено, щось наприклад так - "бігла Еміне по коридорам печерним наздоганяв її ,а вона каже: "краще перетворитися в стовп соляний ніж бути твоєю" І зробилася одним з сталактитів, довго шукав баір її серед них, поки сам не зробився стовпом".
|
Бінбаш - в перекладається як багато голів. При її "офіційному"
знаходженні ще в 19 столітті було знайдено багато людських кісток.
Бінбаш порівняно з вище описаними печерами невелика - всього 110м.
Легенда про голови така - заховалося поселення від загарбників в печері. Боялися виходити вони не те що в день навіть вночі на поверхню. Лише смілива дівчина носила вночі смачну воду з джерела. Де вода проливалася там виростали квітки, утворюючи стежинку. Знайшов її воїн-ворог, знайшли печеру загарбники Заложили вхід гілками і підпалили. Так всі люди, що знаходилися в печері загинули. В 1869 Д. Соколов писав про печеру так :" Сначала при входе в пещеру нужно идти согнувшись и даже становиться на колена а через несколько саженей пещера переходит в подвал. В этой пещере валяется много человеческих костей и черепов, разными посетителями натасканные даже до самого наружного отверстия. [...] Но кроме темноты и удушья ущелья, сырости и грязи, увидите презанимательные сталактитовые фигуры, надгробные памятники, безобразные статуи, колонны, целые ряды разнокалиберной выпуклости по стенам и сводам переплелись рубцами, как оголенные корни вековых деревьев. Ногами наступаем на человеческие кости и головы, которых, сам не зная для чего, разбил штук пять о стену, оказались прочны. Черепа чрезвычайно толсты, желтого цвета. Татарин, единственный мой спутник в пещере, почему-то пришел в страх и стал просить меня оставить эту операцию и не мало удивлялся мне, что я распоряжался здесь как у себя дома. Уважив его просьбе, я предложил ему идти со мной дальше в какой-либо лаз пещеры, но он положительно отказался" А ось як ділиться враженнями в "Очерках Крыма" в 1886 г. Е.Марков: " Мне никто не описывал заранее Бимбаш-Коба, и я совсем не готовился встретить в ней то, что я встретил. Оригинальность и неожиданность зрелища поразили меня. Я вдруг очутился в мрачной и таинственной индийской пагоде. Высокие своды пропадали в темноте; колонны, узорчатые, витые, будто сплетенные из кораллов целыми букетами, поднимались кверху по стенам и углам, их расписала какими-то чудесными иероглифами неведомая рука. Со сводов падали каменные и хрустальные паникадила; стояли посреди подземного храма великолепные массивные свещники странной работы, тоже сверкающие, как хрусталь... Стояли огромные престолы и органы из тяжелого хрусталя, безобразные каменные идолы, то коротенькие, уродливо-толстые, с круглыми грудями, то высокие, как столбы колонн. Один подземный храм следует за другим, поднимаясь все выше и выше в гору. Освещаемые мерцающими огнями ваших свечей, эти могильные капища кажутся еще таинственнее; их бесчисленные сталактиты, вылившиеся во всевозможные формы, где обрисовываются в голубоватом фосфорическом тумане, где сверкают яркими искрами на черном фоне глубоких сводов... Тени длинные, неуловимые и неуловимых форм ползут по стенам широко и медленно или быстро перебегают, как крыло вспуганной ночной птицы, переплетаясь, пересекаясь, сливаясь друг с другом, смотря по движению наших огней... Колоннады, жертвенники, идолы, курильницы, то выплывают из мрака, то тонут в нем, чтоб дать место новым рядам колонн, люстр и идолов... На полу, между каменными сидениями, у подножия истуканов, насыпаны страшною грудою человеческие черепа. Желтые, как репа, с черными дырами вместо глаз, с оскаленными рядами зубов, покрытые землею и плесенью, гниют эти черепа в своем великолепном сталактитовом склепе. Они лежат без счета и призора, как кавуны на малороссийском базаре. В каждом приделе пещеры такие же кучи. Их без внимания топчет нога туриста, изумленно оглядывающего эти известковые наплывы, придавшие величие храма темному склепу. Ребра, ноги, кости рук человеческих, черепа, вскрытые как устрицы, - составляют отвратительную мозаику, которою вымощен подземный храм... Душою овладевает какая-то непобедимая чара. Все кругом так странно и ново, что совсем выбивает человека из живой колеи... Забываешь, что ты на Чатырдаге, приехал из Алушты с проводником Османом; начинаешь впадать в какое-то мистическое сновидение, начинаешь невольно мечтать об элефантинских подземельях, о храмах кровавой богини Бохвани, требующей себе в жертву смерти и одной смерти... Это, действительно, обстановка сновидения: чуется на этих молчащих алтарях, под этими пустынными сводами невидимое присутствие какой-то страшной богини... Для кого же эти сотни лампад, эти останки от тысячи жертв?.. С возбужденною и смущенною фантазией двигались мы, не меняясь ни одним словом, не развлекая ничем своего мистического созерцания, из подземелья в подземелье" Важко після цього написати щось своє. Але те, що дійшло до наших днів... Зараз печера знаходиться під опікою спелеологічного клубу. Ще напочатку 20 ст, коли з проведенням південної залізниці до Криму стало дістатися доволі легко, на півострів нахлинув потік туристів з царської Росії. Всі намагалися роздивитися чудо природи. На той час функціонувало дві печери - Тисячоголова та Холодна (Суул-коба). Жваві туристи відламували і залишали собі на память відламані сталактіти, які мали властивість грати світлом тільки в печерах. Чим далі тим гірше. Тому і Мармурова печера була закрита для сторонніх очей до повного її
оснащення.
  |
|
В перекладі означає - Холодна печера. Мандрівник Марков описує ї
так:"...Сталактиты и сталагмиты здесь далеко не достигают грандиозных
размеров Тысячеголовой, но они облили стены и потолки подземелья
изящнейшею лепной работою; перед вами темная, заманчивая ниша, то камин
из точеных колонок, замысловатые резные шкафчики по углам, кронштейны,
карнизы, самый тонкий горельеф, на сводах и панелях... Фонтаны и
бассейны вообще обильно украшают нижние своды грота; с молодых сосулек
сталактитов вода капает холодными, тяжелыми и медленными каплями..."
А відомий російський мандрівник, автор багатьох путівників по Західній Європі, ділеться враженнями так : "Мы собираемся в одну группу, берем по нескольку свеч, одну из которых каждый зажигает, и вступаем в пещеру. Впереди идет проводник. Белесоватый свет извне чуть западает в этот вестибюль странного дворца. Приходится спускаться по какой-то наклонной плоскости, похожей на лестницу. Сбоку искрится подземное озеро. Стены сыры, и со сводов капает вода. Ноги постоянно скользят. Огонь свечки освещает ровно настолько, чтобы видеть свою руку и спину идущего впереди. Спертый воздух и гробовая тишина, нарушаемая звуками падающих капель и наших шагов по мягкому грунту рыхлой земли. Но то и другое без отзвука, коротко, глухо Перед нами открывается первая небольшая зала, за нею другая больше, третья, двадцатая и т.д. Сколько их еще - неизвестно. Не нужно забывать, что одна только вершина Чатырдага имеет 10 верст длины и в широких местах достигает почти половины этой цифры. Нельзя забыть и вершину горы, поднимающейся на 5000 футов с лишком над уровнем моря. Кто же скажет, как далеко идет пустота, где она кончается и как глубоко расположены пещеры? Они могут достигать подошвы и идти неизмеримо ниже ее. Их могут быть сотни и десятки тысяч - одинаково. Мы ничего не знаем и ничего не можем знать об этом. То, что известно людям, - это несколько зал, далее которых никто еще не заходил. Они идут вниз и поднимаются кверху. К ним попадешь со всех сторон, и они открываются неожиданно из-за угла, колонны, уступа. Между ними есть большие и маленькие. Одни напоминают оранжевые гроты, другие - целые манежи, где мог бы свободно поместиться целый полк. Со сводов свешиваются длинные сталактиты, иногда красивые, иногда отвратительные по форме и очертаниям, между сталагмитами, которые вырастают на земле, еще более капризных фигур. Когда мы в очередной из зал зажгли каждый по две свечки (нас было человек десять) и заставили татарина жечь магний, получилась одна из необыкновенных, сказочных, невероятно волшебных картин. Апофеозы самых лучших балетов и феерий, какие-то грубо и скудно лубочные пародии перед этим. Все сталактиты вспыхнули и засверкали разноцветным блеском. Это было настоящее бриллиантовое царство, где не доставало лишь пляски гномов и хороводов подземных духов. Что-то настолько фантастическое, что нельзя описать, да и бесполезно описывать...".    |
ПОЧАТКИ КОЗАЦТВА
Слово «козак», не нашого, а турського походження. В мові половців означало воно стільки, що — сторож, вартовий. В турецькій мові слово «козак» вживалося на означення вільної, незалежної нівідкого людини. Старі літописи й документи, вже в половині XV ст. знають татарських «козаків», що, як легко озброєна кіннота, сторожили Кафи та інших осередків італійської торгівлі на Криму. З кінця XV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків». В жалобі кримського хана литовському великому князеві, названо так людей з Києва й Черкас, що при усті Дніпра, під Тягинею, розбили турецький корабель... Рік пізніше татарський хан титулує «козаками» військову дружину черкаського старости Богдана Глинського, що погромив турецьку твердиню— Очаків. З того часу українські «козаки» не сходять уже зі сторінок документів та літописів. Росте їхня слава, кріпшає внутрішня організація й могутніє їх суспільно-політичне значіння.
Почалося з «уходів». Мешканцям пограничних замків і їхніх околиць, що то по словам люстратора з XVI ст. «рушниці мали й стріляти добре вміли», не сиділося поза окопами й частоколами городів. Призвичаївшися до безупинної татарської небезпеки, загартувавшись в оборонній боротьбі з татарами, вони перейшли з оборони до наступу. Більшими й меншими, але заєдно озброєними й готовими на все гуртами, вони запускаються в степи. Ідуть туди по рибу, ловлять звіря, вибирають мід, виправляються по сіль, коли треба відбороняються від татар, а коли можна, то нападають на них. Тількиж вертаючи з «уходів», мусять оплачуватися старостам, що хоч не зважувалися йти в степ, але вважали себе його «управителями».
Де далі й самі старости, помітивши дохідність «уходницького промислу», організують ватаги «уходників» і пробують з ними щастя в степу.
Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський, вже в 1528 р. зібрав більш тисячі очайдухів, наскочив з ними на татарських чабанів і відібрав їм 500 коней та яких 30.000 овець. Успіхи «козацького промислу» почали заманювати в степи не самих тільки пограничних городян та селян, але й тогочасну аристократію. На чолі перших козацьких загонів бачимо таких вельмож, як Ілля та Константин Острожські, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі, магнатів, що їх тягла у степи не жадоба наживи, але туга лицарського серця за небезпеками воєнних пригод, за славою. Не саме добичництво, не сама охорона майна й життя пограничного населення зродили козаччину. Уже в її первопочинах приходять до слова ідеальні побуди, що то пізніше винесли козацтво на чоло української історії
Славетний гетьман, визволитель України Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він близько 1595 року. Спочатку навчався в Київській братській, далі, за твердженням польських істориків, у єзуїтській школі, що в Ярославі над Сяном. Обдарований природним розумом, він був досить освіченою для свого часу людиною, вільно володів польською і латинською мовами, а Пізніше Ще й турецькою та французькою.
Здобувши освіту, Хмельницький, подібно до Сагайдачного, вступив до лав козацького війська, брав участь у польсько-турецькій війні 1620—1621 років. У цій війні вбито його батька, а Богдан тоді потрапив до турецькі неволі, пробувши в полоні два роки в Константинополі. Повернувшись додому, Хмельницький прибув на Запорожжя і час від часу ходив у морські походи з козаками на турецькі міста. Найуспішніше в серпні 1621 року, коли гетьман Сагайдачний мужньо відбивав під Хотином атаки багатотисячних військ Османа. Зібравши десять тисяч відважних козаків, Хмельницький потопив на Чорному морі дванадцять турецьки галер, а решту переслідували козацькі чайки аж до самісінького Царгорода. Успішний був і другий похід 1629 року, коли козаки «окурили мушкетним димом» мури Царгорода, спаливши передмістя столиці й з багатою здобиччю щасливо вернулися на Січ. Згодом Хмельницький прибув у рідні краї, до Чигирина, одружився з переяславкою Ганною Сомківною і одержав чин чигиринського сотника...
Польський уряд, узявши на свою службу й утримання реєстрових козаків і зробивши їх привілейованим станом, намагався протиставляти їх запорожцям, відмежувати від народу.
У цей час Хмельницький не раз перебував у козацьких посольствах до короля і до сейму зі скаргами про тяжке становище українського народу для захисту його прав. Під час однієї з таких місій король Владислав IV відправив Хмельницького до Франції, щоб найняти козаків на військову службу у війні з Іспанією. 1646 року 2400 козацьких добровольців виїхали до Франції, де відзначились у взятті фортеці Дюнкерка.
Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. 1646 року чигиринський підстароста Чаплинський силоміць захопив у Хмельницького його хутір Суботів і побив на смерть десятилітнього сина. Даремно Хмельницький шукав захисту й справедливості в суді, навіть у самого короля. Владислав IV нібито відповів Богданові: «Ви воїни й носите шаблю, то хто вам забороняє захистити себе?» Скривджений Хмельницький хотів прислухатися до поради короля й зі зброєю в руках захистити свої права, а водночас і знедолену свою Батьківщину, тобто підняти народ на збройне повстання. Коли ж про це довідався коронний гетьман Потоцький і намагався ув'язнити Богдана, то останній, видуривши в черкаського полковника Івана Барабаша королівську грамоту про збільшення козацького війська й право будувати чайки для морських походів проти турків, у грудні 1647 року втік на" Запорожжя. На козацькій раді, коли Хмельницький оголосив свої плани підняти народ на збройну боротьбу, запорожці підтримали його й почалася підготовка національно-визвольної війни. Селяни масами прибували на Січ, а сам гетьман поїхав до кримського хана шукати собі союзника.
Польські гетьмани Потоцький і Калиновський, довідавшись про дії Хмельницького, рушили разом із реєстровими козаками проти запорозьких повстанців. Одначе козаки перейшли на бік Хмельницького і 8 травня 1648 року в урочищі Жовті Води польський загін був розгромлений, а його ватажок, молодий син коронного гетьмана Стефан Потоцький убитий. 16 травня під Корсунем польське військо знов було розтрощене, а його керівники потрапили до полону, їх віддали татарам. Переможці захопили всю артилерію, обоз, військові припаси. Корсунська перемога рішуче вплинула на піднесення народного духу. Селяни скрізь вступали під стяги Хмельницького. По всій Україні полилися річки крові гнобителів, палали шляхетські маєтки, гинули пани, орендатори, єзуїти, євреї. Україна здобула цілковиту свободу. Залишилось тільки зміцнити новий суспільний лад. Але замість того, щоб негайно рушити з козацькими загонами до Польщі, де тоді помер король Владнслав IV, Хмельницький чотири місяці вів даремні переговори з поляками. У вересні 1648 року козацьке військо під Пилявця-ми знову розгромило 30000 армію польської шляхти, яка, перелякавшись чуток про наближення великої татарської орди, покинула свої обози. Хмельницький рушив до Львова, обложив місто, взяв викуп. Запорожці дійшли до Замостя, звідки їм відкрився шлях на Варшаву Але гетьман знову марно простояв місяць, очікуючи виборів нового короля. Ян Казимир прислав Хмельницькому листа і просив його очікувати комісарів, які мали висунути умови миру. Гетьман у грудні урочисто вернувся до Києва, де його зустріли кияни, вище духівництво, дзвонили дзвони, стріляли з гармат. Хмельницького вітали як «нового Мойсея», що визволив Україну з лядської неволі.
Слава про могутність козаків хутко розлетілась по сусідніх державах, і до Хмельницького в Переяслав прибувають посли: від Туреччини, Молдавії, Валахії, семиградського князя, а також із Москви. Приїхали посли й від польського короля, які вручили Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Богдан і козаки розуміли марність будь-яких переговорів із Польщею. Гетьман відверто заявив послам, що він визволить із шляхетської неволі весь український народ, що живе також на Волині, Поділлі та Галичині, і об'єднає українські землі в одне незалежне князівство.
Наближалася нова війна з поляками, і під прапори Хмельницького стали шикуватися добровільці з усієї України. Навіть міщани, війти, бургомістри писалися до козацтва. Хмельницький поділив Україну на 24 полки. Найвища влада зосереджувала в своїх руках військову й адміністративну владу, яку за давнім звичаєм обирали на козацьких радах.
Весною 1649 року Хмельницький разом із ордою хана Іслам-Гірея взяв облогою польське військо під Збаражем. На допомогу осадженим вирушив сам Ян Казимир з 20000 армією, але її раптово оточив і розгромив Хмельницький. До гетьмана потрапив сам король, однак Богдан змилостився над ним, і під Зборовом Ян Казимир розпочав переговори. Умови висувалися такі: гетьман визнавався найвищим керівником козацького війська, яке мало налічувати. 40000 і поповнювалося із мешканців України: Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тут забороняли перебувати польським військам і жити євреям. Всі посади обіймали українці; єзуїтам не дозволяли відкривати в Києві свої школи; київський митрополит отримував місце в сенаті, скасовувалась унія.
Умови Зборівської угоди свідчать, що в цей час Хмельницький ще гуманно уявляв своє історичне покликання й не передбачав наслідків того руху, який очолив. Згодом гіркий досвід, низка невдач, тяжких розчарувань навчили його по-іншому дивитися на світ. Але тоді він ще зумів вести справу так, як цього вимагала доля та сподівання народу. Гетьманові слід було використати до кінця здобутки щасливих перемог, захопити в полон короля, піти в глибину Польщі, зруйнувати її аристократичний лад, такий ненависний українцям, і вже тоді висунути перед поляками свої умови миру, які б забезпечували остаточне політичне визволення українських земель і створили б у майбутньому можливості добросусідських відносин з Річчю Посполитою. Адже в усьому краї не лишилось жодного поміщика, ксьондза, єврея. Зборівська угода зовсім не відповідала умовам свого часу та обставинам. Вона мало чим узгоджувалася з політичними й соціальними вимогами народу, оскільки Хмельницький виріс і виховувався у польсько-шляхетському середовищі, зжився з його звичаями й поняттями, порядками, на яких грунтувався тодішній політичний і громадський лад Речі Посполитої. І тому не можна було очікувати, що гетьман відразу стане на бік народного ідеалу, який цілком заперечував ці порядки. Хмельницькому здавалося, що досить забезпечити свободу віри й незалежне становище православної церкви, захистити Україну від повернення ненависних народові євреїв та жовнірських постоїв, збільшити кількість постійного козацького війська — і всі причини невдоволення польським пануванням зникнуть назавжди. Другою, ще більшою помилкою Хмельницького, яку він допустив, підписуючи Зборівську угоду, було те, що козацький реєстр обмежувався тільки 40000 козаками, тобто стільки козаків отримали земельні ділянки, виконуючи лише військову службу. Основна ж маса повсталого народу мала стати до кріпосницької праці своїх поміщиків. Це була величезна несправедливість щодо переважної більшості населення України. Адже в козацькому повстанні, яке підняв Хмельницький і яке забезпечило йому успіх тим, що в ньому взяв участь не один лише козацький стан, як раніше, а весь народ, впевнений у своєму визволенні. Здобутками народних перемог і скористався Хмельницький, підписуючи Зборівську угоду. Звідтоді колишня популярність Хмельницького на Україні значно похитнулась. Можна твердити, що Збаразька битва завершила перший блискучий період історії війн Хмельницького — це була вершина могутності українського народу та слави його вождя. Після неї починається другий період із нещасними й тяжкими випробуваннями.
Розпустивши військо, Хмельницький восени 1649 року заходився складати козацький реєстр, запроваджував військовий і цивільний порядок на Україні. З гетьманською булавою король віддавав Хмельницькому все Чигиринське староство. Ось чому Чигирин з того часу стає столицею всієї України.
Польська шляхта й не думала дотримуватись умов Зборівської угоди. Київського митрополита Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило посісти місце в сенаті, польська шляхта поверталася, незважаючи на встановлений кордон, на українські землі; Потоцький, який зазнав татарського полону, розправлявся на Поділлі над українськими селянами. Сама угода не мала сили, бо її не затвердив сейм і навіть у грудні 1650 року відхилив. Шляхта не хотіла припиняти війну. Вона гарячкове озброювалась. Та шаноба до Хмельницького серед українського народу була вже підірвана, і в козацькому війську занепав колишній дух. Народ проти дружби гетьмана з татарами, які у союзництві не соромилися грабувати українські села й забирати до неволі жінок і дітей.
Весною 1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалась битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної поразки і підупав їхній дух.
Тим часом татари понад місяць тримали Хмельницького в себе. Визволившись, гетьман прибув під, Паволоч. Своєю несхитною мужністю на козацькій раді Масловому Броді Канівського повіту він заспокоїв народ, вдихнув у нього нове завзяття та віру.
Польське військо прийшло на Україну; ковацькі полки були безсилі його зламати. Водночас iз півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзивілл, який захопив Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися під Вілою Церквою. 17 вересня 1651 року й була підписана угода, за якою козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а кількість козацького війська скорочували до 20000 і селяни мусили виконувати свої повинності, євреям же дозволяли жити скрізь на Україні. Народ був невдоволений умовами Білоцерківської угоди, нарікав не Хмельницького, закидаючи йому, іцо він піклується тільки про власні вигоди й козацьку старшину, і простий люд знову віддає панам під батоги, на паколи та шибениці. У безвихідному становищі селяни масово почали оселятися на Слобожанщині, біля Путивля й Рильська. Острозький полк весь перебрався на береги Тихої Сосни й заснував тут місто Острогозьк. Це був перший слобідський український козацький полк у межах Московської держави.
Сам гетьман не зовсім добре почувався в Чигирині і змушений був стратити кількох полковників, які підбурювали проти нього народ. Весною 1652 року старший син Хмельницького Тиміш разом із козацьким загоном вирушив до Молдавії, маючи намір одружитися з донькою молдавського господаря, з якою вже був заручений. Але польський гетьман Калиновський заступив Тимошеві дорогу. В урочищі Батіг сталася кривава битва, в якій польське військо зазнало поразки, а сам Калиновський загинув. Польський уряд готував нову війну, але йому бракувало коштів. Гетьман розумів, що кровопролитні сутички з Польщею можуть тривати безмежно.
Шестирічна війна коштувала українському народові величезних жертв, не вщухали безконечні тривоги, сили і народу виснажувалися. Стало очевидним, що власноруч Україна не переможе шляхту, не доведе до звитяжного кінця розпочату битву, їй конче потрібні союзники. Is цією метою Хмельницький вже раніше вів переговори з Туреччиною, Семиградським князівством і навіть зі Швецією, переконуючи ці держави виступити разом з ним [проти Польщі. Кримський хан вважався ненадійним союзником, як це й довела битва під Берестечком.
Весною 1653 року польський загін під орудою Чарнецького вдерся на Поділля, спустошивши багато містечок і сіл по річці Бугу, по-варварському знищивши кілька тисяч народу. Восени проти гетьмана виступив сам король і великим табором розташувався під Жванцем, на березі Дністра. Сюди ж прибули й козаки зі своїми союзниками татарами, які перетнули полякам шлях до відступу. Настали холоди, не вистачало харчів, і польське військо опинилося в скрутному становищі. Але їх врятували татари, яким король зобов'язався сплатити 100000 червінців воднораз і по 90000 злотих щорічно. Крім того, король дозволив татарам протягом 40 днів ловити на українських землях бранців, внаслідок чого тисячі безневинних людей потрапили до татарської неволі.
Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав цареві, що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою і що турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня Переяславська рада, на якій були оголошені договірні статті, ухвалила приєднати Україну до Росії. Суть статей договору така:
Україна зберігає всі свої колишні порядки і своє самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирають вільними голосами. Гетьман має право приймати послів і налагоджувати відносини з чужоземними державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права й вольності: кількість козацького війська збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки; гетьманський уряд зобов'язується видавати велику платню цареві; збір якої доручали місцевим урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку, цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі.
Народ присягав повсюди, але вищі українські стани з деяким недовір'ям і тривогою за недоторканість своїх прав і старих звичаїв зустрічали перехід у московське Підданство. Київський митрополит і духівництво відмовилися присягати й не допускали підлеглих до неї своїх слуг і взагалі людей, що проживали в їхніх маєтках. Ко-вацька старшина й православні шляхтичі, які пристали до неї під час повстання, неохоче йшли під «московськую Йротекцію», бо з їхніх голів не вивітрився план незалежної Української держави.
Весною 1654 року цар Олексій Михайлович оголосив Польщі війну, і сам з військом вирушив на Литву й хутко оволодів Могилевом, Полоцьком, Вітебськом і Смоленськом. Тоді ж російські полки захопили Мінськ, Койель і Вільно. Цар урочисто заїхав у столицю Ягеллонів і прийняв титул великого князя Литовського. У цей же Час шведський король Карл Х почав військові дії супроти поляків і захопив Познань, Варшаву, й, нарешті, Краків. А гетьман із півдня вступив до Галичини й Волині, розгромивши польське військо під Городком, і взяв в облогу Львів. Польща опинилася на краю загибелі, і король Ян Казимир втік до Сілезії. Звідси він двічі просив Хмельницького не допустити знищення Речі Посполитої. Старий гетьман відповів: «Хай поляки відмовляться навіки від усього, що належало давнім князівствам землі Руської, хай відступлять козакам усю Русь до Володимира, Львів, Ярослав, Перемишль і формально проголосять її вільною, подібно до того як іспанський король ви-внав вільними голландців. Тоді ми житимемо з Польщею як друзі і сусіди, а не як піддані й раби, і тоді ж підпишемо мир на вічних скрижалях. Але цьому не бувати, доки в Польщі існують пани; не буде же і миру між руськими й поляками».
Одначе королеві вдалося схилити до миру московський уряд, обіцяючи цареві польський престол після смерті кволого й бездітного Яна Казимира. 1656 року у Вільно був підписаний мирний договір між Олексієм Михайловичем і Польщею. Хмельницький намагався відкрити очі московському урядові на цю угоду й не вірити підступам польської шляхти, але це було надаремно.
Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький Із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля Не довели розпочату справу до бажаного кінця й майбутні рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не втерпів і скористався одним випадком зробити ще останню спробу здійснити своє заповітне ба-жання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір з шведським королем Карлом Х і семиградським князем Юрієм Ракочієм про переділ Польщі. Згідно 9 угодою та успіхом союзників Україну визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман гіо-слав на допомогу союзникам 12 тисяч козаків. Одначе поляки повідомили про дії Хмельницького московський уряд, і цар пь^едав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками. Ал? вони настирливо добивались зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений загін повернувся назад. Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів.
Місяців зо два перед смертю Богдан скликав у Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана. Тут Хмельницький звернувся до козаків Із прощальним словом, подякував їм за вірність і послух, мовивши «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав м*-ні Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма Польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово — усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха. Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу, і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене. Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу».
Козаки, бажаючи зробити приємне своєму улюбленому вождеві, вибрали на свій найвищий уряд його неповнолітнього сина Юрія. Старого гетьмана охопили батьківські почуття і, розуміючи нездалість Юрія, він затвердив цей вибір, який пізніше завдав великих страждань Україні.
Помер Хмельницький 6 серпня 1657 року. Поховали його в Суботові у кам'яній церкві, яку він спорудив і яка збереглася до наших днів. Але 1664 року польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалив Суботів і звелів викинути з домовини Для ганьби кістки славетного гетьмана.
Здобувши освіту, Хмельницький, подібно до Сагайдачного, вступив до лав козацького війська, брав участь у польсько-турецькій війні 1620—1621 років. У цій війні вбито його батька, а Богдан тоді потрапив до турецькі неволі, пробувши в полоні два роки в Константинополі. Повернувшись додому, Хмельницький прибув на Запорожжя і час від часу ходив у морські походи з козаками на турецькі міста. Найуспішніше в серпні 1621 року, коли гетьман Сагайдачний мужньо відбивав під Хотином атаки багатотисячних військ Османа. Зібравши десять тисяч відважних козаків, Хмельницький потопив на Чорному морі дванадцять турецьки галер, а решту переслідували козацькі чайки аж до самісінького Царгорода. Успішний був і другий похід 1629 року, коли козаки «окурили мушкетним димом» мури Царгорода, спаливши передмістя столиці й з багатою здобиччю щасливо вернулися на Січ. Згодом Хмельницький прибув у рідні краї, до Чигирина, одружився з переяславкою Ганною Сомківною і одержав чин чигиринського сотника...
Польський уряд, узявши на свою службу й утримання реєстрових козаків і зробивши їх привілейованим станом, намагався протиставляти їх запорожцям, відмежувати від народу.
У цей час Хмельницький не раз перебував у козацьких посольствах до короля і до сейму зі скаргами про тяжке становище українського народу для захисту його прав. Під час однієї з таких місій король Владислав IV відправив Хмельницького до Франції, щоб найняти козаків на військову службу у війні з Іспанією. 1646 року 2400 козацьких добровольців виїхали до Франції, де відзначились у взятті фортеці Дюнкерка.
Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. 1646 року чигиринський підстароста Чаплинський силоміць захопив у Хмельницького його хутір Суботів і побив на смерть десятилітнього сина. Даремно Хмельницький шукав захисту й справедливості в суді, навіть у самого короля. Владислав IV нібито відповів Богданові: «Ви воїни й носите шаблю, то хто вам забороняє захистити себе?» Скривджений Хмельницький хотів прислухатися до поради короля й зі зброєю в руках захистити свої права, а водночас і знедолену свою Батьківщину, тобто підняти народ на збройне повстання. Коли ж про це довідався коронний гетьман Потоцький і намагався ув'язнити Богдана, то останній, видуривши в черкаського полковника Івана Барабаша королівську грамоту про збільшення козацького війська й право будувати чайки для морських походів проти турків, у грудні 1647 року втік на" Запорожжя. На козацькій раді, коли Хмельницький оголосив свої плани підняти народ на збройну боротьбу, запорожці підтримали його й почалася підготовка національно-визвольної війни. Селяни масами прибували на Січ, а сам гетьман поїхав до кримського хана шукати собі союзника.
Польські гетьмани Потоцький і Калиновський, довідавшись про дії Хмельницького, рушили разом із реєстровими козаками проти запорозьких повстанців. Одначе козаки перейшли на бік Хмельницького і 8 травня 1648 року в урочищі Жовті Води польський загін був розгромлений, а його ватажок, молодий син коронного гетьмана Стефан Потоцький убитий. 16 травня під Корсунем польське військо знов було розтрощене, а його керівники потрапили до полону, їх віддали татарам. Переможці захопили всю артилерію, обоз, військові припаси. Корсунська перемога рішуче вплинула на піднесення народного духу. Селяни скрізь вступали під стяги Хмельницького. По всій Україні полилися річки крові гнобителів, палали шляхетські маєтки, гинули пани, орендатори, єзуїти, євреї. Україна здобула цілковиту свободу. Залишилось тільки зміцнити новий суспільний лад. Але замість того, щоб негайно рушити з козацькими загонами до Польщі, де тоді помер король Владнслав IV, Хмельницький чотири місяці вів даремні переговори з поляками. У вересні 1648 року козацьке військо під Пилявця-ми знову розгромило 30000 армію польської шляхти, яка, перелякавшись чуток про наближення великої татарської орди, покинула свої обози. Хмельницький рушив до Львова, обложив місто, взяв викуп. Запорожці дійшли до Замостя, звідки їм відкрився шлях на Варшаву Але гетьман знову марно простояв місяць, очікуючи виборів нового короля. Ян Казимир прислав Хмельницькому листа і просив його очікувати комісарів, які мали висунути умови миру. Гетьман у грудні урочисто вернувся до Києва, де його зустріли кияни, вище духівництво, дзвонили дзвони, стріляли з гармат. Хмельницького вітали як «нового Мойсея», що визволив Україну з лядської неволі.
Слава про могутність козаків хутко розлетілась по сусідніх державах, і до Хмельницького в Переяслав прибувають посли: від Туреччини, Молдавії, Валахії, семиградського князя, а також із Москви. Приїхали посли й від польського короля, які вручили Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Богдан і козаки розуміли марність будь-яких переговорів із Польщею. Гетьман відверто заявив послам, що він визволить із шляхетської неволі весь український народ, що живе також на Волині, Поділлі та Галичині, і об'єднає українські землі в одне незалежне князівство.
Наближалася нова війна з поляками, і під прапори Хмельницького стали шикуватися добровільці з усієї України. Навіть міщани, війти, бургомістри писалися до козацтва. Хмельницький поділив Україну на 24 полки. Найвища влада зосереджувала в своїх руках військову й адміністративну владу, яку за давнім звичаєм обирали на козацьких радах.
Весною 1649 року Хмельницький разом із ордою хана Іслам-Гірея взяв облогою польське військо під Збаражем. На допомогу осадженим вирушив сам Ян Казимир з 20000 армією, але її раптово оточив і розгромив Хмельницький. До гетьмана потрапив сам король, однак Богдан змилостився над ним, і під Зборовом Ян Казимир розпочав переговори. Умови висувалися такі: гетьман визнавався найвищим керівником козацького війська, яке мало налічувати. 40000 і поповнювалося із мешканців України: Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тут забороняли перебувати польським військам і жити євреям. Всі посади обіймали українці; єзуїтам не дозволяли відкривати в Києві свої школи; київський митрополит отримував місце в сенаті, скасовувалась унія.
Умови Зборівської угоди свідчать, що в цей час Хмельницький ще гуманно уявляв своє історичне покликання й не передбачав наслідків того руху, який очолив. Згодом гіркий досвід, низка невдач, тяжких розчарувань навчили його по-іншому дивитися на світ. Але тоді він ще зумів вести справу так, як цього вимагала доля та сподівання народу. Гетьманові слід було використати до кінця здобутки щасливих перемог, захопити в полон короля, піти в глибину Польщі, зруйнувати її аристократичний лад, такий ненависний українцям, і вже тоді висунути перед поляками свої умови миру, які б забезпечували остаточне політичне визволення українських земель і створили б у майбутньому можливості добросусідських відносин з Річчю Посполитою. Адже в усьому краї не лишилось жодного поміщика, ксьондза, єврея. Зборівська угода зовсім не відповідала умовам свого часу та обставинам. Вона мало чим узгоджувалася з політичними й соціальними вимогами народу, оскільки Хмельницький виріс і виховувався у польсько-шляхетському середовищі, зжився з його звичаями й поняттями, порядками, на яких грунтувався тодішній політичний і громадський лад Речі Посполитої. І тому не можна було очікувати, що гетьман відразу стане на бік народного ідеалу, який цілком заперечував ці порядки. Хмельницькому здавалося, що досить забезпечити свободу віри й незалежне становище православної церкви, захистити Україну від повернення ненависних народові євреїв та жовнірських постоїв, збільшити кількість постійного козацького війська — і всі причини невдоволення польським пануванням зникнуть назавжди. Другою, ще більшою помилкою Хмельницького, яку він допустив, підписуючи Зборівську угоду, було те, що козацький реєстр обмежувався тільки 40000 козаками, тобто стільки козаків отримали земельні ділянки, виконуючи лише військову службу. Основна ж маса повсталого народу мала стати до кріпосницької праці своїх поміщиків. Це була величезна несправедливість щодо переважної більшості населення України. Адже в козацькому повстанні, яке підняв Хмельницький і яке забезпечило йому успіх тим, що в ньому взяв участь не один лише козацький стан, як раніше, а весь народ, впевнений у своєму визволенні. Здобутками народних перемог і скористався Хмельницький, підписуючи Зборівську угоду. Звідтоді колишня популярність Хмельницького на Україні значно похитнулась. Можна твердити, що Збаразька битва завершила перший блискучий період історії війн Хмельницького — це була вершина могутності українського народу та слави його вождя. Після неї починається другий період із нещасними й тяжкими випробуваннями.
Розпустивши військо, Хмельницький восени 1649 року заходився складати козацький реєстр, запроваджував військовий і цивільний порядок на Україні. З гетьманською булавою король віддавав Хмельницькому все Чигиринське староство. Ось чому Чигирин з того часу стає столицею всієї України.
Польська шляхта й не думала дотримуватись умов Зборівської угоди. Київського митрополита Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило посісти місце в сенаті, польська шляхта поверталася, незважаючи на встановлений кордон, на українські землі; Потоцький, який зазнав татарського полону, розправлявся на Поділлі над українськими селянами. Сама угода не мала сили, бо її не затвердив сейм і навіть у грудні 1650 року відхилив. Шляхта не хотіла припиняти війну. Вона гарячкове озброювалась. Та шаноба до Хмельницького серед українського народу була вже підірвана, і в козацькому війську занепав колишній дух. Народ проти дружби гетьмана з татарами, які у союзництві не соромилися грабувати українські села й забирати до неволі жінок і дітей.
Весною 1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалась битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної поразки і підупав їхній дух.
Тим часом татари понад місяць тримали Хмельницького в себе. Визволившись, гетьман прибув під, Паволоч. Своєю несхитною мужністю на козацькій раді Масловому Броді Канівського повіту він заспокоїв народ, вдихнув у нього нове завзяття та віру.
Польське військо прийшло на Україну; ковацькі полки були безсилі його зламати. Водночас iз півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзивілл, який захопив Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися під Вілою Церквою. 17 вересня 1651 року й була підписана угода, за якою козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а кількість козацького війська скорочували до 20000 і селяни мусили виконувати свої повинності, євреям же дозволяли жити скрізь на Україні. Народ був невдоволений умовами Білоцерківської угоди, нарікав не Хмельницького, закидаючи йому, іцо він піклується тільки про власні вигоди й козацьку старшину, і простий люд знову віддає панам під батоги, на паколи та шибениці. У безвихідному становищі селяни масово почали оселятися на Слобожанщині, біля Путивля й Рильська. Острозький полк весь перебрався на береги Тихої Сосни й заснував тут місто Острогозьк. Це був перший слобідський український козацький полк у межах Московської держави.
Сам гетьман не зовсім добре почувався в Чигирині і змушений був стратити кількох полковників, які підбурювали проти нього народ. Весною 1652 року старший син Хмельницького Тиміш разом із козацьким загоном вирушив до Молдавії, маючи намір одружитися з донькою молдавського господаря, з якою вже був заручений. Але польський гетьман Калиновський заступив Тимошеві дорогу. В урочищі Батіг сталася кривава битва, в якій польське військо зазнало поразки, а сам Калиновський загинув. Польський уряд готував нову війну, але йому бракувало коштів. Гетьман розумів, що кровопролитні сутички з Польщею можуть тривати безмежно.
Шестирічна війна коштувала українському народові величезних жертв, не вщухали безконечні тривоги, сили і народу виснажувалися. Стало очевидним, що власноруч Україна не переможе шляхту, не доведе до звитяжного кінця розпочату битву, їй конче потрібні союзники. Is цією метою Хмельницький вже раніше вів переговори з Туреччиною, Семиградським князівством і навіть зі Швецією, переконуючи ці держави виступити разом з ним [проти Польщі. Кримський хан вважався ненадійним союзником, як це й довела битва під Берестечком.
Весною 1653 року польський загін під орудою Чарнецького вдерся на Поділля, спустошивши багато містечок і сіл по річці Бугу, по-варварському знищивши кілька тисяч народу. Восени проти гетьмана виступив сам король і великим табором розташувався під Жванцем, на березі Дністра. Сюди ж прибули й козаки зі своїми союзниками татарами, які перетнули полякам шлях до відступу. Настали холоди, не вистачало харчів, і польське військо опинилося в скрутному становищі. Але їх врятували татари, яким король зобов'язався сплатити 100000 червінців воднораз і по 90000 злотих щорічно. Крім того, король дозволив татарам протягом 40 днів ловити на українських землях бранців, внаслідок чого тисячі безневинних людей потрапили до татарської неволі.
Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав цареві, що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою і що турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня Переяславська рада, на якій були оголошені договірні статті, ухвалила приєднати Україну до Росії. Суть статей договору така:
Україна зберігає всі свої колишні порядки і своє самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирають вільними голосами. Гетьман має право приймати послів і налагоджувати відносини з чужоземними державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права й вольності: кількість козацького війська збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки; гетьманський уряд зобов'язується видавати велику платню цареві; збір якої доручали місцевим урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку, цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі.
Народ присягав повсюди, але вищі українські стани з деяким недовір'ям і тривогою за недоторканість своїх прав і старих звичаїв зустрічали перехід у московське Підданство. Київський митрополит і духівництво відмовилися присягати й не допускали підлеглих до неї своїх слуг і взагалі людей, що проживали в їхніх маєтках. Ко-вацька старшина й православні шляхтичі, які пристали до неї під час повстання, неохоче йшли під «московськую Йротекцію», бо з їхніх голів не вивітрився план незалежної Української держави.
Весною 1654 року цар Олексій Михайлович оголосив Польщі війну, і сам з військом вирушив на Литву й хутко оволодів Могилевом, Полоцьком, Вітебськом і Смоленськом. Тоді ж російські полки захопили Мінськ, Койель і Вільно. Цар урочисто заїхав у столицю Ягеллонів і прийняв титул великого князя Литовського. У цей же Час шведський король Карл Х почав військові дії супроти поляків і захопив Познань, Варшаву, й, нарешті, Краків. А гетьман із півдня вступив до Галичини й Волині, розгромивши польське військо під Городком, і взяв в облогу Львів. Польща опинилася на краю загибелі, і король Ян Казимир втік до Сілезії. Звідси він двічі просив Хмельницького не допустити знищення Речі Посполитої. Старий гетьман відповів: «Хай поляки відмовляться навіки від усього, що належало давнім князівствам землі Руської, хай відступлять козакам усю Русь до Володимира, Львів, Ярослав, Перемишль і формально проголосять її вільною, подібно до того як іспанський король ви-внав вільними голландців. Тоді ми житимемо з Польщею як друзі і сусіди, а не як піддані й раби, і тоді ж підпишемо мир на вічних скрижалях. Але цьому не бувати, доки в Польщі існують пани; не буде же і миру між руськими й поляками».
Одначе королеві вдалося схилити до миру московський уряд, обіцяючи цареві польський престол після смерті кволого й бездітного Яна Казимира. 1656 року у Вільно був підписаний мирний договір між Олексієм Михайловичем і Польщею. Хмельницький намагався відкрити очі московському урядові на цю угоду й не вірити підступам польської шляхти, але це було надаремно.
Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький Із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля Не довели розпочату справу до бажаного кінця й майбутні рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не втерпів і скористався одним випадком зробити ще останню спробу здійснити своє заповітне ба-жання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір з шведським королем Карлом Х і семиградським князем Юрієм Ракочієм про переділ Польщі. Згідно 9 угодою та успіхом союзників Україну визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман гіо-слав на допомогу союзникам 12 тисяч козаків. Одначе поляки повідомили про дії Хмельницького московський уряд, і цар пь^едав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками. Ал? вони настирливо добивались зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений загін повернувся назад. Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів.
Місяців зо два перед смертю Богдан скликав у Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана. Тут Хмельницький звернувся до козаків Із прощальним словом, подякував їм за вірність і послух, мовивши «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав м*-ні Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма Польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово — усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха. Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу, і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене. Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу».
Козаки, бажаючи зробити приємне своєму улюбленому вождеві, вибрали на свій найвищий уряд його неповнолітнього сина Юрія. Старого гетьмана охопили батьківські почуття і, розуміючи нездалість Юрія, він затвердив цей вибір, який пізніше завдав великих страждань Україні.
Помер Хмельницький 6 серпня 1657 року. Поховали його в Суботові у кам'яній церкві, яку він спорудив і яка збереглася до наших днів. Але 1664 року польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалив Суботів і звелів викинути з домовини Для ганьби кістки славетного гетьмана.
Немає коментарів:
Дописати коментар